История украинского языка. Фонетика - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
^творення трьох народностей мало своїм наслідком закріплення за територією кожної з них і за самими народностями, поряд із спільним стародавнім іменем Русь, самостійних назв: Велика Русь, Україна (Мала Русь) і Біла Русь
Фіксацію слова Україна вперше зустрічаємо в Київському літописі під 1187 роком у зв'язку з подіями в Переяславській землі, що межувала зі степом, де кочували половці. Повідомляючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, літописець розповідає: «И плакашАсд по немь вси Переілславци ... со немь же Оукраина много постона» (ЛІ, 653). Під 1189 роком той же Київський літопис називає Україною пониззя Галицької землі над Дністром: «Того же лЪ(т). послашасА Галичькии моужи к Ростиславоу к Берладничичю. зовоущє его в Галичь. на кнажєниє. сон же слышавъ радь бы(с). испросисА оу Давыда. (...) И еха и Смоленьска в борзЪ и приЪхавшю же емоу по ОукраинЪ Галичькои. вза два города Га-личькыи» (ЛI1 663—664). У XIII ст. Галицько-Волинський літопис називає цим іменем суміжну з Польщею територію Галицько-Во-линського князівства над Західним Бугом. Отже, словом Україна на той час позначалася окраїнна стосовно якогось центру територія. Що ж до території, на якій складалася українська народність, то вона, як і раніше, звалася Руссю. Народ цих земель називав себе руссю, русинами, а свою мову — руською.
З XIV ст. грецькі церковні діячі користувалися стосовно Київщини, Галичини й Волині сполученням Мала Русь (pixpa Pcoaia); землі Московської держави дістають у них назву Велика Русь (|ієуаА,г) Рсооха). Ці терміни були добре відомі церковним, культурним та політичним діячам України в XVI—XVIII ст., які ними досить часто користувалися. Згодом ці назви були офіційно закріплені в законодавстві дореволюційної Росії.
У часи козацьких повстань і національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького назва Україна набуває значення «наддніпрянські землі»; мова наддніпрянського населення зветься руською, українською, інколи — козацькою, тоді як мова галичан, наддністрянців і волинян, як і раніше, зветься тільки руською. Назва Україна стосовно Наддніпрянщини (згодом і Слобожанщини) уживалася аж до кінця XIX — початку XX ст.—до поширення її на весь етнографічно-історичний простір,
76 Див.: Історія Української РСР, в 2-х т., т. 1. К., 1967, с. 137,
2 9-240
33 зайнятий українським населенням. Так було і з назвою українська мова. Ще на початку XX ст.І. Франко у передмові до 2-го видання свого «Лиса Микити» відзначав, що він наблизив галицько-руське наріччя свого твору до мови українців, щоб у такий спосіб сприяти виробленню єдиної української літературної мови, спільйої для галичан і українців 7в.
^Остаточ^о^азв^ Україна (а відповідно й назва мови — украін-сьщ) усталилася після Великої Жовтневої соціалістичної револю-ціцдгояіГутвзрилася Українська Радянська Соціалістична Респуб-"тггка.Ч у
Мова формованої української народності в XIII—XIV ст. була, звичайно, діалектно подрібненою. інонаціональна українсько-білоруська ділова мова, що була урядовою у Великому князівстві Литовському, куди входили Наддніпрянщина, Волинь і Поділля, і широко використовувалася в економічному, політичному і культурному житті Галичини, Буковини й Закарпаття, справляла на народну мову цьогб часу незначний вплив. Тогочасні українські діалекти теж відбивалися, в цій мові досить мало, оскільки вона була над-діалектним і значною мірою штучним утворенням, що, зрештою, й давало їй змогу успішно виконувати функції урядової мови як ца Україні, так І поза її межами* У літературі засвідчено, що саме офіційно-діловий стиль був провідним у формуванні донаціональних літературних Мов багатьох європейських народностей 77,
Руська, або українсько-білоруська, ділова мова зберегла успадковану від давньоруського періоду термінологію на означення станових відносин, видів податків і судочинства. Тут залишилися в силі князі, бояри, старости, намісники, тивуни, серебщизна, видавчина, куни, пересуд та ін. Проте з поширенням шляхетського привілею на всю литовську, жмудську і руську шляхту (1457 р.) в українсько-білоруській літературній мові з'являються такі запозичені з польської мови слова на означення станових відносин, як шляхтич, рицар, земляни 78. 4 - -
Основою давньої ділової мовй в литовсько-руській державі була, очевидно, мова канцелярій Києва та Волині, підтримувана впЛивом ділової мови з Галицької Русі. Проте в Галичині, яка з 1349 р. потрапила в ленну залежність від польських королів, а наприкінці XIV ст. зовсім утратила самостійність, українська актова мова зазнає •впливу польської мови. Як правильно відзначав О. О. Шахматов* тут «рано виявився і далеко зайшов процес роз'єднаності між панівними колами і народом. Перші, досить швидко піддаючись західним впливам, із слов'янських найбільше польському, денаціоналізувалися і дедалі менше виділяли з себе людей,
75 Див.; Франко U Твори в 20-ти т., т. 12. К.? 1949, с. 400.
Див.: Будилович А* Общеславянский литературный язык в ряду других
общих языков древней и новой Европы. Т. 1. Очерки образования общих языков Южной и Западной Европы. Варшава, 1892, с. 4Ї8—419, 284—285 та ін.
