История украинского языка. Фонетика - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
Незважаючи на те, що великий князь литовський Ягайло Ольгер-дович уклав у 1385 р. угоду про об'єднання Литви й Польщі (Крев-ська унія), обидві держави практично вели самостійну політику до 1569 р.— часу укладення Люблінської унії, згідно з якою литовський державно-політичний організм розчинявся в польській дер-жаві.
Протягом двох століть Велике князівство Литовське, захопивши більшу частину південних і західних руських земель, було спадкоємцем культури стародавнього Києва. Як і Володимиро-Суздальське князівство на північному сході, так і Велике князівство Литовське на південному заході будували судочинство, виходячи з «Руської Правди», розвивали культурні традиції, вироблені в Київській Русі, користувалися у світському житті руською мовою — продовженням давньоруської літературної мови, а в церковній відправі — спільною для всіх православних слов'ян старослов'янською. • Менше можливостей для розвитку культурних традицій Київської Русі мали південнослов'янські землі, що увійшли до складу інших держав: Польщі (Галичина і Західна Волинь), Молдавії (Буковина й частина південного Поділля), Угорщини (Закарпаття). Цей розподіл південноруських земель не сприяв, безперечно, консолідації їх в єдйне господарсько-культурне і політичне ціле. Проте єдність походження, мови, культурних традицій цих земель із землями всієї Русі була в свідомості населення всіх цих подрібнених частин єдиної колись країни.
Незважаючи на належність південносхіднослов'янської території до різних держав, між її частинами в XIV—XV ст. і пізніше існували тісні торговельно-економічні зв'язки. У цей час формувався єдиний для цієї території внутрішній ринок, зростали торги
31 і ярмарки, хоч відсутність значної економічної консолідації була для даного періоду загалом типовою.
Помітну роль у розвитку економічного життя на південно-західних землях Русі відіграло запровадження в ряді великих міст магдебурзького права. Користуючись цим правом, міста могли звільнятися від управління й суду великокнязівських або королівських намісників (воєвод і старост), компетенції яких передавалися магістратові — раді на чолі з війтом. Це був один із елементів зародження власного політичного самоуправління на землях майбутніх України й Білорусії. Відносна правова самостійність заможних мешканців великих міст дала їм змогу створити культурно-релігійні організації — церковні братства, які згодом відіграли значну роль у політичному й культурному житті південно-західних земель.
Велике значення для усвідомлення політичної єдності південно-руських земель мало виникнення і розвиток козацтва у середній і нижній Наддніпрянщині. Ці колишні селяни-втікачі, що не витримали кріпосницького гніту своїх і чужих феодалів, охороняли південно-східні рубежі південно-східнослов'янської території від турецько-татарських набігів і на XVI ст. перетворилися в значну військову, а згодом і політичну силу.
Південно-східнослов'янські землі дістали у спадщину від Київської Русі давньоруську літературну мову, яка, насичуючись дедалі більше народними словами й формами, обслуговувала в XIV— XV ст., як мова закону, українські й білоруські землі, була офіційною мовою у Великому князівстві Литовському та в Молдавському князівстві, нею послугувалися польські й угорські королі, татарські хани 74.
У народній мові дедалі більшого поширення набували ті системно зумовлені лексичні, фонетичні, морфологічні й синтаксичні риси, які раніше спорадично виявлялися в мові з різних руських територій і які ми в їх сукупності для часу спільноруської мовної єдності називали протоукраїнськими.
(З кінця XIII — початку XIV ct. вони становлять собою ядро нової територіально-мовної одиниці, в якій основні інновації починають виникати і розвиватися хоч і в тісному зв'язку з двома іншими східнослов'янськими територіально-мовними одиницями, але незалежно від них. Це означало, що українська мова стає, поряд із російською та білоруською, окремою систёмою взаємопов'язаних елементів різних рівнів.
Одночасно з виділенням окремих східнослов'янських мов відбувалося виявлення рис економічної, політичної і культурної спільності української, російської і білоруської народностей, що активно тривало й розвивалося протягом наступних століть.
У створенні передумов для формування української народності значну роль відіграло Галицько-Волинське князівство, яке у пер-
74 Див.: Русанівський В. М. Слов'янські міжмовні зв'язки і формування функ-
ціональних стилів української літературної мови XVI—-XVII ст. K., 1973, с. 9—10.
32 шій половині XIII ст. мало певний вплив на всю Наддніпрянщину й зокрема на Київ 75. Культурно-політичне життя на території колишньої Західної України помітно впливало на мову давньоукраїнських грамот. Проте Галицько-Волинське князівство не стало головним ядром утворення української народності. Центром консолідації української народності була Середня Наддніпрянщина, головним чином Київщина, Переяславщина і Чернігово-Цверщина, які зберігали відносну незалежність у межах Великого князівства Литовського.
