Курс современного украинского литературного языка, часть 1 - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
У «Материалах» Срезневського найповніше представлена давньоруська лексика XI—XIV і менше XV—XVIII століть; всього в них подано понад 120 тис. слів, які перекладаються сучасною російською мовою, а іноді також грецькою або латинською. До кожного слова для пояснення його значення подаються ілюстрації з пам'яток давньоруського письменства. Проте сучасні наукові вимоги історичний словник Срезневського повністю вже задовольнити не може: в ньому не завжди чітко відрізняються старослов'ян-
7 5-1476
97 ські слова від давньоруських, крім того, частини давньоруської лексики він зовсім не охоплює.
У 1930—1932 pp. вийшов друком перший том «Історичного словника української мови» (у двох книгах), складений словниковою комісією Академії наук УРСР і відредагований проф. Є. Тим-ченком (букви А —Ж). Цей словник має багато істотних недоліків, зокрема він характеризується неповнотою, в ньому пояснені не всі значення вміщених слів, не визначені критерії приналежності письмових пам'яток до тієї чи іншої східнослов'янської мови, а тому до української історичної лексики зараховані деякі слова старої білоруської мови тощо.
Повний історичний словник української лексики за письмовими пам'ятками XIV—XV століть зараз готується до видання науковими співробітниками Інституту суспільних наук у Львові.
Як у дожовтневому, так і в радянському мовознавстві відомі спроби укладання невеличких словників української діалектної лексики. Так, наприклад, І. Верхратський до праці «Говір батю-ків» (1902 р.) додав «Словарець», в якому на 54 сторінках пояснюється кілька сот місцевих слів, уживаних у розглядуваному ним говорі. Невеличкий словник лексики бойківського говору склав І. Свінцицький і опублікував у журналі «Живая старина» (вип. І—II, 1900, стор. 213—229) під заголовком «Опыт сравнительного словаря русских говоров (галицко-бойковский говор)». З новіших праць цього типу можна назвати «Словник специфічної лексики говірки села Писарівки Кодимського району Одеської області» О. С. Мельничука, надрукований у «Лексикографічному бюлетені» (вип. II, 1952), та «Словник полтавських говорів» В. С. Ващенка (вип. І, 1960).
Почали з'являтися словники мови окремих українських письменників, як «Шевченкова лексика. Словопокажчик до поезій Т. Г. Шевченка» В. С. Ващенка і П. О. Петрової (1951 p.), «Лексика «Енеїди» І. П. Котляревського» В. С. Ващенка, Ф. П. Медведева і П. О. Петрової (1955 p.).
У 1964 р. вийшов з друку двотомний «Словник мови Т. Г. Шевченка», підготований до видання інститутом мовознавства AH УРСР.
Цей же інститут приступив і до укладання великого, на 10 томів, тлумачного словника сучасної української мови.
У видавництві «Радянська школа» в 1959 році вийшов перший «Словник наголосів української літературної мови» М. І. Погрібного. Він охоплює близько 50 тисяч слів і окремі форми їх, особливо ті, в яких наголос відмінний від наголосу в початковій формі слова. III. ФОНЕТИКА
§ 29. Предмет і завдання фонетики
Фонетикою (від грецького слова phonetikos — звуковий) називається розділ мовознавчої науки, який вивчає звуковий склад мови. Фонетика української мови досліджує звукову систему, що властива українській мові, вивчає умови творення звуків, їх роль в оформленні людської думки, їх класифікацію, різні зміни та чергування.
У звуковій мові, яка є основним знаряддям спілкування людей, всі мовні значення виражаються тільки за допомогою звуків, отже, звуки є матеріальним засобом реалізації в мові граматичних категорій і найрізноманітніших лексичних значень слів. Саме тому фонетика тісно зв'язана з іншими розділами науки про мову — лексикологією та граматикою (морфологією і синтаксисом). Так, наприклад, слова бік, рік, сік, тік розрізняються між собою своїм лексичним значенням, що виражається різним їх звуковим складом. За допомогою звуків розрізняється граматична категорія відмінка (школа — школи — школі — школу — школою), числа (батько — батьки), особи (ходжу — ходиш) і т. д. Лексичне значення слів є предметом вивчення лексикології, граматичні категорії вивчаються в морфології та синтаксисі, а звуки, які їх виражають,— у фонетиці. Мовні звуки часто називають будівельним матеріалом і для лексики, і для граматики.
Звуки можуть вивчатися з різних поглядів.
Звук людської мови, як і всякий інший звук, є результатом коливання повітря, що сприймається вухом. Коливання струменя повітря, видихуваного людиною, можуть бути ритмічними і неритмічними. Під ритмічними розуміємо такі коливання, які в певні відтинки часу повторюються однакову кількість разів, а неритмічні коливання рівномірної повторюваності в часі не мають.
Ритмічні коливання утворюють так звані музикальні звуки, що їх в людській мові називаємо голосом, а результатом неритмічних коливань є немузикальні звуки, або шуми.
В залежності від розмаху коливання, або амплітуди, звуки
7*
99 різняться між собою силою; чим більша амплітуда коливання, тим звук буває більшої сили, і, навпаки, при меншій амплітуді і звук має меншу силу. Частота коливань зумовлює висоту звука: чим більше коливань у певний відтинок часу, тим звук має вищий тон, а при меншій частоті коливання утворюються звуки нижчого тону.
