Курс современного украинского литературного языка, часть 1 - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
Основу словника сучасної української літературної мови складає загальнонародна лексика. Слова, що вживаються в ній, зрозумілі кожному, хто знає українську мову і користується нею.
75 Значення ж діалектизмів відоме обмеженому колу людей, що'воло-діють українською мовою, звичайно лише тим із них, хто користується говором, якому властиві ці діалектизми.
У літературних творах, в яких немає потреби відбивати місцеві розмовні риси, діалектна лексика не використовується. Вона відсутня в науковій літературі та в документах ділового характеру; не поширені діалектизми і в публіцистичному жанрі. Але в творах художньої літератури вони зустрічаються. Вживають їх з метою підсилення реалістичності твору, з метою забарвлення твору місцевим колоритом. Для цього їх вводять у мову дійових осіб твору й значно рідше у мову самого автора. Високохудожнє використання діалектизмів у такому плані спостерігається у творах І. Франка, В. Стефаника, О. Кобилянської, П. Мирного, М. Коцюбинського («Тіні забутих предків»), Ю. Яновського, О. Гончара і ін.
Так, наприклад, малюючи тогочасне життя західноукраїнських робітників, І. Франко вживає місцеві виробничі слова, які допомагають створити реальну картину важкої, виснажливої праці: Знов дзвінок, знов робітник двигає повний кібель лепу до шахти і приносить новий, і знов, копаючи, розмовляє сам із собою, наповнює глухе підземелля не тільки стуком свойого дзюбака, але також гомоном своїх слів («Вівчар»). Введенням місцевих побутових діалектизмів у власну мову дійової особи твору автор яскравіше змальовує і злиденний побут західноукраїнського трудівника того часу: Oy тут тяжка, погана служба! Тут же не покушаєиі ані жентиці, ані будза, ані бриндзи, ані бануша (там же).
Окремі діалектні слова ввів у власну мову бійців з Поділля
0. Гончар: — Я стидався би,— сказав він,— сидіти, згорнувши руки, коли всім навколо такі жнива, такий шарварок («Прапороносці»). Це допомогло авторові більш реально і художньо змалювати ці образи.
Цілком природні й художньо вмотивовані діалектизми в новелі Ю. Яновського «Василь Палійчук, гуцул»: Ледве чутно, як бідний хлоп коло хати у трембіту трембітає, так файно кругом і тихо. Таких прикладів українська літературна мова знає безліч.
В період, коли українська літературна мова починала організовуватися на народнорозмовній основі, діалектизми зустрічалися у всіх письменників без винятку, бо тоді, коли ще не виробились загальнолітературні мовні норми, кожен письменник у своїх творах використовував ту лексику і ті форми розмовної мови, які були йому найбільш відомі, які вживалися в тій місцевості, звідки він походив або де жив. Діалектизми, обумовлені цими причинами, зустрічаються у віршах І. Некрашевича (XVIII ст.), у творах
1. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М. Вовчка, О. Федьковича і багатьох інших українських письменників. Напр.: Не стиджуся прясти, шити і носити воду. Скільки
76 хороших людей сватались за тебе — розумних, і зажиточних, і чесних... Лучче посивію дівкою, як шду заміж за таких женихів, я/сі на мені сватались (Котл.). Ту/тс Явдоха мерщій у жлукто і полізла... Наум став над Настею, вп'ять гірко заплакав та й кае... (Кв.-Осн.).
Зрідка засвідчуються діалектизми і в творах Т. Г. Шевченка, як напр.: ретязь — «мотузок» (Який би ретязь ще сплести; порівн.: Таких, я/с пес Рябко, на ретязь треба брати—Космат.), кебета — «хист» (Та що й казать: кебети не маю), моторити— «вигадувати» (Та глянуть на люди, що вони моторять) і деякі інші.
У творах письменників із західних областей України діалектизми зустрічаються значно ширше, ніж у мові інших українських письменників, зокрема багато їх є у В. Стефаника, М. Черемшини, в ранніх творах І. Франка тощо, причому не тільки у власній мові дійових осіб, а й у авторській. Цей факт пояснюється тим, що західноукраїнські області довгий час були відірвані від України, а це стало причиною деякої відокремленості літературно-мовного процесу в західноукраїнських землях від загального процесу творення нової української літератури і сучасної української літературної мови. Довгий час літературна мова в Західній Україні розвивалася на вузькій діалектній основі, а тому навіть ті письменники, які відстоювали орієнтацію на єдину загальнонаціональну українську літературну мову (Франко, Стефаник), підпадали під вплив місцевої літературно-мовної традиції і перевантажували свої твори вузькими діалектними словами.
Тільки після возз'єднання всіх українських земель в єдиній Українській Радянській державі повністю усунені будь-які причини для діалектних розбіжностей у розвитку літературної мови. Західноукраїнські місцеві слова, як і інші діалектизми, сучасними письменниками використовуються лише з стилістичною метою (порівн., наприклад, вірші Д. Павличка, прозу Я. Галана, П. Козланюка і ін.).
Сучасна українська літературна мова сформувалася й зросла на загальнонародній основі, вона створила свої лексичні, фонетичні та граматичні норми, і без потреби завантажувати її діалектними словами й цим самим засмічувати її словниковий склад, звичайно, не можна. Однак між лексикою літературної мови та діалектною весь час відбувається процес взаємовпливу і взаємопроникнення. Словник літературної мови збагачується за рахунок слів, які виникають і існують у живій мові народу різних місцевостей України. Так, уже після Великої Жовтневої соціалістичної революції в українській літературній мові поширилися, закріпилися й стали загальнонаціональними такі слова, як тримати, чекати, але і ін., раніше відомі переважно західним говорам.
