Археологія, стародавня та середньовічна історія - Посохов С.И.
ISSN 0320-8281
Скачать (прямая ссылка):
А. Лівен, татар очолюють віддані справі, рішучі й благородні лідери, загартовані роками поневірянь у радянських в’язницях. 18 травня 1994 року, на знак піввікової річниці депортації татар та інших меншин з Криму, вони вивели на вулиці близько 200 тисяч своїх земляків, тобто 80 відсотків всього татарського населення півострова. На відміну від масової політичної мобілізації татар, прибалтійських народів, українських націоналістів, російські жителі Криму виявилися не в змозі виставити навіть більш-менш численні пікети біля будинку свого парламенту [10, р. 108, 119].
Взагалі росіян Криму хвилює, як зауважує професор М. Молчанов, питання подальшої «татаризації» Криму і скорочення Києвом меж російської автономії. Російські політики розраховують таким чином: якщо Москва програє битву за російську автономію на Кримському півострові, в такому разі залишиться мало надій на перемогу в Естонії, де деба-тується проблема Нарви, або латиській Ризі. Саме Крим служить очевидним проявом напівреальної, напівуявної небезпеки для російської національної гордості й політичної ідентичності. Для Росії територіальна втрата півострова може все ще сприйматися як «скорочення залишків колишніх «колоніальних» або «псевдо-колоніальних володінь». Тому, скажімо, Т. Кузьо й наголошував, що українська «небезпека» для Росії — не військова, а політична, культурна й психологічна. У свою чергу, Україна не бажає втішатися таким розумінням втрати Криму, тому вона фактично більш чутлива до кримської проблеми, ніж Росія. Тому з обох сторін національні гордощі та історична пам’ять підносяться до найвищого принципу [11, р. 7-8].
Добре відомо, що в Конституції Росії 1993 року не вказано, що Крим — російська територія, але, як вважає Т. Кузьо, територіальні претензії часто проявляються в психології, ностальгії. Де початок чи кінець російської території — зрозуміти важко, бо росіяни, подібно сербам або туркам, бачать батьківщиною всю колишню імперію. Свого часу Л. Кравчук, розмірковуючи про значення історичних кордонів, риторично запитував: за яким століттям їх потрібно визначати — X чи IV? Чи можливо вимагати від Росії повернення 325 тисяч км2 колишньої території України, яка була передана їй у 1924 році? Чому, дивувався автор статті в «Литературной России», відлік належності Криму ведеться з 1954 року, а Курільських островів — з 1855 року? [12, р. 37, 42].
В. В. Петровський. Проблема Криму в українсько-російських відносинах... 243
Історики української діаспори давно намагалися довести природну належність Криму до праукраїнських земель, і не лише на основі існування Тмутараканського князівства у другій половині Х-на початку XII століття. В 1993 році професор політичної теорії університету Мані-тоби R Книш фактором київської політики назвав побудову в V столітті фортеці Києвець біля нинішнього Сімферополя [13, р. 313]. Запорізьку Січ та Кримський півострів як єдиний організм протягом 1709-1732 років описував 3. Когут. З посиланням на матеріали, опубліковані в українській пресі на початку 90-х років XX століття, він доводив, що південь України, включаючи Крим, колонізували українські козаки й селяни, вони ж будували й Севастополь [ 14, р. 11].
Німецький вчений В. Йільге резонно підкреслює, що зображення на реверсі одногривневої української банкноти руїн Херсонесу дає можливість доводити легітимність належності Криму саме до України, хоча після краху Візантії Кримський півострів знаходився під владою татар, південне його узбережжя було одним з вілайєтів Османської імперії, потім Крим став російським. Але цією віссю Київ-Крим, орієнтованою на південь, національна пам’ять українців підтверджує думку української історіографії XIX століття щодо протоукраїнського характеру Русі взагалі [15, S. 105— HO]. Саме нагальна потреба узаконити право України на володіння Донбасом та Кримом була, з точки зору Т. Кузьо, основною причиною прийняття Києвом історіографічної схеми М. С. Грушевського [12, р. 43].
Даремно деякі кримські геополітики доводили, начебто Крим геопо-літично гетерогенний (неоднорідний) по відношенню до українського Причорномор’я. Тобто вони намагалися стверджувати, що в цих регіонах різні грунти, фауна, а співвідношення довжини перешийка до периметра узбережжя дає в Криму найменшу цифру серед великих півостровів Свро-Азії і наближає його до острову. Цим висновком геополітики підкреслювали «волю кримської землі», співвідносячи її з антикиїв-ськими настроями кримчан. [16, с. 19-20]. Такий висновок не можна вважати випадковим, бо з осені 1992 року ідеолог російського політичного бомонду С. Караганов пропонував широкомасштабні плани маніпуляції з російською діаспорою в близькому зарубіжжі, щоб полегшити шлях Росії до гегемоністської позиції в Євразії [17, р. 156].
Що стосується реакції більшості громадян України на ряд войовничих заяв російських політиків, то Т. Кузьо небезпідставно заявляв: за 70 років населення УРСР звикло до існуючих адміністративних кордонів між республіками. Тому після серпня 1991 року претензії Державної думи Росії на Крим та Севастополь були сприйняті негативно не лише, скажімо, у Львові, але й в Донецьку. В той же час відсутність масових антиросій-ських настроїв пояснює незначну підтримку пропозиції про ліквідацію в Україні військових баз Російської федерації [ 18, р. 32].
