Онкология: Учебник - Білинський Б.Т.
ISBN 5-311-01334-6
Скачать (прямая ссылка):
При анапластичних формах фібросаркоми необхідно виконувати ампутацію або екзартикуляцію кінцівки.
Остеогенні та хрящові саркоми, фібросаркоми характеризуються високою резистентністю до променевої терапії. Тому при названих морфологічних варіантах злоякісних пухлин кісток променева терапія звичайно недоцільна, особливо як радикальне лікування.
Лімфосаркома і саркома Юїнга високочутливі до променевого лікування. Застосовується до-, післяопераційне та самостійне променеве лікування або в комбінації з цитостатиками. Найчастіше застосовуються у-промені. Кістка, в якій міститься пухлина, опромінюється на всю довжину. Оптимальною є сумарна доза 50—60 Гр за 5—6 тиж лікування
Більшість первинних злоякісних пухлин кісток малочутливі до наявних цитостатиків. Тому як радикальне лікування хворих на злоякісні пухлини кісток сама хіміотерапія не застосовується. Цитостатичні препарати мають самостійне значення при лікуванні дисемінованих форм злоякісних пухлин кісток. Ефективність доксорубіцину або високих разових доз метотрексату становить 30—40 %, цисплатину — 20—60 %, циклофосфаміду, мітоміцину — 10—15 %.
При комбінованих інтермітивних схемах хіміотерапії об'єктивний ефект від лікування спостерігається в 35—65 % хворих. Наприклад, схема СУУАОАСТ (циклофосфамід + вінкристин + доксорубіцин + дактиноміцин) зумовлює безпосередній об'єктивний ефект у 25 % хворих; вінкристин + високі дози метотрексату + циклофосфамід — у 50; блеоміцин + циклофосфамід + дактиноміцин — у 64 %.
Виражену чутливість до цитостатиків виявляють саркома Юїнга та лімфосаркома. Тому при названих формах пухлин кісток хіміотерапія може застосовуватись як самостійний метод лікування. Використовуються такі цитостатичні препарати, як цик-
415
Частина друга. Спеціальна онкологія
416
лофосфамід, іфосфамід, доксорубіцин, блеоміцин, цисплатин, вінкристин, вінбластин (ефективність — 40—60 %). При лімфо-саркомах кісток ефективні схеми хіміотерапії СОР, MOPP, АСОР га ін.
Прогноз. Тільки хірургічне лікування злоякісних пухлин кісток в обсязі ампутації чи екзартикуляції кінцівки дає можливість здійснити виключно локальний контроль за хворобою. Головною причиною смерті пацієнтів є віддалені метастази пухлини в легені. Прогресування процесу в переважній більшості хворих настає вже в перші 2 роки після операції. Розроблення та впровадження в практику методів ад'ювантної та неоад'ювантної хіміотерапії дали можливість у певної частини хворих здійснити орга-нозберігаючі операції, з іншого боку — вплинути на доклінічні мікрометастази в легенях і суттєво поліпшити безрецидивне та загальне виживання пацієнтів. На сьогодні вже можна говорити про вилікування хворих на остеогенну саркому. Необхідно зазначити, що нео- та ад'ювантна хіміотерапія змінили природний перебіг остеогенних сарком. У пролікованих такими методами хворих значно зросла частота позалегеневих метастазів (кістки, мозок, серце та ін.).
Актуальною залишається проблема ранньої діагностики злоякісних пухлин кісток, оскільки при дисемінованих формах процесу прогноз і надалі залишається несприятливим.
Розділ 18. ПУХЛИНИ М'ЯКИХ ТКАНИН
М'які тканини — це всі неепітеліальні позаскелетні тканини тіла, за винятком ендотеліальної системи та опорних тканин внутрішніх органів (ВООЗ, 1969). Термін "саркоми м'яких тканин" указує на групу злоякісних пухлин, які виникають у сполучній тканині поза межами скелета.
Саркоми м'яких тканин характеризуються вираженим місцевим агресивним інфільтративним ростом, у тому числі з проростанням у навколишні структури, та здатністю до раннього гематогенного метастазування. У структурі онкологічної захворюваності вони займають 1 %, хоча серед дітей та підлітків до 15 років на їхню частку припадає близько 6—7 % злоякісних пухлин Це
Розділ 18. Пухлини м'яких тканин
пухлини мезодермального і, рідше, нейроектодермального походження, вони виявляються в різних місцях тіла, де міститься їхня материнська тканина.
Епідеміологія. Захворюваність на саркоми м'яких тканин частіше представлена інтенсивними показниками та в основному віддзеркалює професійні інтереси окремих клінік. Найбільша частка сарком м'яких тканин серед онкопатології відзначена в деяких районах Північної Америки (Канада, Манітоба), в Ізраїлі, серед корінного населення Гавайських островів — понад 3 % серед чоловіків та майже 2 % в жінок. Найменша питома вага сарком м'яких тканин зареєстрована в Міягі (Японія) — 0,4 % в чоловіків та 0,2 % в жінок. Захворюваність на саркоми м'яких тканин в Європі становить 0,9—2,7 % в чоловіків та 0,6—2 % в жінок.
Якщо орієнтуватися на середні міжнародні показники захворюваності на саркоми м'яких тканин, то серед чоловіків вони трапляються в 1,4 разу частіше, ніж серед жінок. Однак у більшості країн світу та у великих містах захворюваність на саркоми м'яких тканин не залежить від статі. Вікова крива захворюваності поступово зростає, і її максимум припадає на 65—70 років. Помічено наявність двох піків захворюваності — у молодому та похилому віці. Фібросаркоми, рабдоміосаркоми виявляються в будь-якому віковому проміжку без огляду на статеву належність хворих. Ліпосаркоми частіше трапляються в людей віком 40—60 років і також не залежать від статі. Саркоми синовіального походження виявляються в молодих людей.
