Онкология: Учебник - Білинський Б.Т.
ISBN 5-311-01334-6
Скачать (прямая ссылка):
У малігнізованій тканині (рак, саркома, лейкоз) кількість рецепторів може змінюватися. При їхньому збільшенні, зокрема для естрадіолу і пролактину, така пухлина визначається як гормоно-залежний рак (наприклад, грудної залози), при зменшенні або відсутності цих рецепторів — як гормононезалсжний рак. У раковій пухлині такі рецептори визначають радіонуклідним способом in vitro, найчастіше гормоном, міченим тритієм (3Н). Таке визначення є важливим для вибору гормонотерапії раку.
Схему дії білкових і стероїдних гормонів показано на мал. 9. На сьогодні можна вважати доведеним, що ростостимулювальні органи відіграють важливу роль у виникненні злоякісних пухлин, і знання механізмів дії гормонів на організм і злоякісну пухлину дає змогу застосовувати гормонотерапію для їхнього лікування.
Імунологія раку. Проблема імунології раку охоплює широке коло питань теоретичного і прикладного напрямів. Ще на початку XX ст. Ерліх висловив припущення про можливість розвитку протипухлинних імунних реакцій.
У 50-ті роки XX ст. почала формуватися концепція антигенного гомеостазу організму та імунного нагляду за ним. Остаточного розвитку ця концепція набула в теорії Бернета, який знайшов для неї численні експериментальні докази. Згідно з нею, будь-яка клітина, що активує на поверхні чужорідні антигени, у тому числі й пухлинна, може бути впізнана і зруйнована елементами імунної системи. Онкологи-експериментатори, що працювали з високоімуногенними пухлинами, індукованими вірусами або хімічним шляхом, доволі часто стикалися зі зворотним розвитком (регресією) пухлинних вогнищ під впливом імунної
44
Розділ 3. Канцерогенез
відповіді. На жаль, пухлини, що виникають спонтанно, характеризуються низькою антигенністю. Низька імуногенність характерна для новоутворень у людей. Специфічна імунна відповідь на них у класичному розумінні не виникає. Саморегресія раку у хворих є швидше винятком, ніж правилом. Однак у лабораторних умовах змішування суспензії ракових клітин з лімфоцитами крові пацієнта та їхня спільна культивація в поживному середовищі в чашці Петрі призводили до затримання росту раку, навіть до лізису ракових клітин. Така спонтанна цитотоксичність називається природною.
Розглядаючи цю проблему, доцільно вирізнити кілька аспектів:
1. Теоретичні відомості про роль і місце протипухлинного захисту у виникненні і розвитку пухлин.
2. Імунодіагностика, зокрема діагностика імунодефіцитів, що супроводжують злоякісний ріст (див. розділ "Діагностика злоякісних пухлин").
3. Імунологічний моніторинг, тобто динаміка спостереження за імунним станом онкологічного хворого в процесі лікування і диспансерного нагляду. Цей напрям інтенсивно розробляється в методичному і науковому аспектах і докладно висвітлений у науковій періодиці.
4. Імунотерапія (див. розділ "Лікування злоякісних пухлин").
5. Імунопрофілактика, яка поки що існує як гіпотеза, але надалі може розвинутись як самостійний напрям.
У теоретичному плані імунологія пухлин розглядається як основна ланка взаємозв'язку пухлини й організму. Погляди на механізм участі імунної системи в контролі пухлинного росту зазнали значної еволюті, й у світовій літературі можна знайти протилежні висновки на цю тему. Деякі дослідники вважають імунну систему «сторожем» антигенної постійності організму і тому одним з основних механізмів захисту його проти раку. При цьому вони виходять із експериментальних даних про можливу наявність специфічних пухлинних або пухлиноасоційованих антигенів і тому розглядають імунні реакції проти пухлин як умовноспецифічні. Інші стверджують, що нікому не вдалося ідентифікувати специфічні пухлинні антигени в людини, і тому всі реакції імунного типу, що відбуваються в організмі хворого, треба розглядати як супровідний феномен, який не може бути специфічним, бо не
45
Частина перша. Загальна та теоретична онкологія
скерований проти певного антигену, а віддзеркалює лише загальний стан організму, причому не більше, ніж це робить рівень білків чи гемоглобіну в крові. Ще інші вважають, що імунна система може працювати в організмі за різними програмами і не тільки перешкоджати росту пухлини, а за певних умов навіть захищати ракові клітини від саногенних впливів організму.
Хоча концептуально проблему не вирішено, фактичний матеріал безперервно накопичується. Докладно вивчено фізіологію і патофізіологію малих лімфоцитів, які тривалий час вважались основними імунокомпетентними клітинами. Вивчені субпопуляції цих лімфоцитів (Т- і В-лімфоцити) та їхня поведінка в різних клінічних ситуаціях: при опроміненні, хіміотерапії й оперативному лікуванні пухлин. Стало зрозуміло, що крім лімфоцитів, в імунній відповіді беруть участь клітини різних типів: моноцити, макрофаги, еозинофіли, базофіли.
Клітини імунної системи вирізняються від клітин інших органів тим, що не мають постійного контакту між собою, а, навпаки, циркулюють по всьому організму, вільно проникаючи в кровоносну і лімфатичну системи, а звідти — знову в тканини. Кожний тип клітин має свої функції стосовно інших клітин, різними способами взаємно регулюючи свою активність. Безумовно, командна ланка належить лімфоцитам. Т- і В-лімфоцити визначають специфічність імунної відповіді. Питання специфічності тісно пов'язане з наявністю специфічного пухлинного антигену, який і дотепер не виявлений в абсолютній більшості пухлин людини.
